Для чого українцям держава?

В 2014 році я побував в Ольстері. Тоді ще здавалось, що ми скоро повернемо Донбас і мені було цікаво, як люди, що десятиліттями вбивали один одного, домовились про політичну конкуренцію замість війни. Один з висновків, який я зробив тоді: для початку мирного процесу сторони мають стомитись воювати. Чи усвідомити, що перемога бідь-якої зі сторін має всі шанси стати пірровою. Бо тільки усвідомлення того, що поганий мир краще доброї війни, може посадити ворогів за стіл перемовин. На жаль, успішний досвід укладення та виконання Угоди страсної п’ятниці наразі мало застосовний до конфлікту на Донбасі. Свіже дослідження Інституту майбутнього та Дзеркала тижня переконливо засвідчило, що наразі немає підстав для серйозної розмови з ЛДНР про спільне майбутнє. Його просто в нас немає.

[embedded content]

Набагато реалістичніше та перспективніше допомогти тим небагатьом мешканцям ЛДНР, які бачать своє майбутнє в Україні, переїхати на контрольовану київським урядом територію, аніж намагатись «асимілювати», «пацифікувати», «дерусифікувати», «лоялізувати» абсолютну більшість жителів невизнаних республік. Маємо з сумом констатувати, що вони живуть на периферії «русского мира», бо вони хочуть в ньому жити.

Але про Ольстер я згадав не через Донбас. Північна Ірландія спала мені на пам’ять через розмову з головою поліції Белфаста. Мудрий літній чолов’яга зі шрамами на обличчі розповідав мені, як місцева поліція стала «третьою стороною» в конфлікті республіканців та лоялістів, кожен з яких бачив тільки свою правду, був ладен за неї вмирати і вбивати. Поліцію ненавиділи з обох боків, в неї стріляли, підривали, кидали бруківку та коктейлі Молотова саме через те, що вона була основною силою, яка заважала північноірландським католикам вбивати північноірландських протестантів і навпаки. На жаль, читаючи емоційні коментарі під своїми дописами, я все більше почуваюсь ольстерським поліцейським. І як тому чолов’язі мені це болить. Болить, що ми створили гуманітарний простір, в якому, за рідким винятком, і україномовні і російськомовні українці почуваються стигматизованими. В якому страх і ненависть щодня живлять політичний трайбалізм, геть чужий і невластивий українській ментальності.

Бо наша вікова бездержавність нагородила нас великим розмаїттям. Задовго до того, як Євросоюз обрав своїм мотто “Unity in diversity” Україна століттями була зразком його втілення. Тут після занепаду Київської Руси ніколи не було єдиної державної церкви. Тут не спалювали на кострах єретиків. Тут не було єдиного стандарту «літературної мови». Тут довго у містах та маєтках розмовляли російською та польською, а згодом заходились створювати-відроджувати українську. Тут чужинець не сприймався як ворог. Інакшість не сприймалась як загроза. Вірменські, єврейські та польські громади українських міст та містечок, румуни Буковини, русини та угорці Закарпаття, німецькі, французькі, болгарські, сербські та грецькі колоністи Північного Причорномор’я були такою ж невідокремною складовою українського етнічного та культурного пейзажу, як Дніпро, Галичина, Слобожанщина чи безкраї степи «Дикого поля»…

Сучасна держава, чи то як держава-нація із Заходу, чи то як держава-імперія зі Сходу приходила до нас як загарбник і ворог. Бо вона намагалась уніфікувати (полонізувати, а потім русифікувати) наше розмаїття. На відміну від середньовічних квазі-державних утворень з множинною юрисдикцією, конкуренцією церковної та світської влад, плюралізмом платіжних засобів, різними зводами правил для різних прошарків чи громад, сучасна держава, що остаточно з’явилась на світ у кровавих пологах Великої французької революції, проголосила «Всі люди рівні!», перзюмуючи, що всі люди (принаймні в межах однієї нації) засадничо однакові. Звідти ідея державної монополії на встановлення стандартів. Однакових для всіх стандартів права, мір, ваги, мови, звітності, урядових інституці. Етос держави-нації саме у централізації та стандартизації природної розмаїтості життя та претензії на монополію у встановленні цих стандартів. Держава-нація – це держава-конвеєр. Недаремно Гобс написав свого «Левіафана» саме під час промислової революції в Англії. До цього держава не була Левіафаном…

Українська держава з’явилась пізно. Дуже пізно. З’явилась, коли її мешканці не мали іншого досвіду, окрім як життя в максимально стандартизованій та централізованій державі. У державі-прокрустовому ложі. І тому боротьба за незалежність України від початку пішла у двох принципово відмінних напрямах: 1) боротьби проти радянсько-російського змісту централізації-уніфікації та 2) боротьби проти централізації та уніфікації як такої. Адепти першого намагались замінити обов’язкове вивчення в школі поезії Пушкіна не менш обов’язковим вивченням Шевченка, численні пам’ятники чекістам – пам’ятниками героїв ОУН-УПА, обов’язковий стандарт російської мови та такий саме канон української. Прихильники другого, очманівши від вакууму влади, заходились перетворювати Україну на Дикий Захід, де важили не мова та традиції, а лише гроші та стволи. Але, на жаль, програли і ті і ті – ми створили державу, яка ворожа як ліберальному ринку, так і національній традиції. Державу, що не служить жодній з візій України. Державу-розчарування як для лібералів, так і для консерваторів…

І тому українські праві досі мріють про державу, як про токарний станок історії, який гострою фрезою легітимного насильства перетворить «малоросів» на справжніх українців, змусить їх говорити державною мовою, відродить наші славетні традиції та змусить весь світ шанувати наші символи. Тобто перетворить Україну на європейський Ізраїль – «національну державу українців» (2018 року Ізраїль в конституційному законі визначив себе як «історична батьківщина єврейського народу, який має виняткове право на національне самовизначення на цій території»). А українські ліберали сумують за «європейською Америкою», в якій мова аж ніяк не сакральна цінність, а лише засіб порозумітись, в якій на знак протесту проти урядової політики можна спалювати національний прапор, в якій не треба народитись американцем, аби стати Маском чи Шварценеггером. Їх цікавить держава лише як вартовий, що захищає периметр свободи. Чим менше стандартизації та уніфікації всередині держави, тим краще. Ринок, а не держава має формувати пропозицію. Замість відроджувати «державну мову» дітей треба вчити мовам програмування. Замість увічнення героїчного минулого треба зосередитись на конструюванні щасливого майбутнього…

Проблема обох підходів у їхньому фундаменталізмі. У їхній претензії на тотальність. Насправді нам потрібна держава – ольстерський поліцейський, яка стане на захисті українського розмаїття поміж двох ворожих таборів. Яка почує правду кожного з них. І яка заперечить абсолютність цієї правди. У вік відмирання конвеєру, коли креативність стає набагато важливішою за дисципліну, нам потрібна не держава-стандартізатор, а держава-модератор, держава-брокер. Нам потрібна держава страсної п’ятниці. Яка гарантуватиме чесні правила змагань між українськими консерваторами та українськими лібералами. Замість боїв без правил і до переможного кінця. Бо вибух гранати відрізняється від вибуху палива у двигуні внутрішнього згорання лише тим, що конструкція мотора перетворює енергію вибуху на стрімкий рух вперед, а не руйнування всього навколо.

Нам не потрібна держава-конвеєр, що б він не штампував: «правильних» українців чи ліберальних космополітів. Все що нам треба від держави — це правила чесної боротьби. Бо єдина альтернатива цьому — це війна всіх проти всіх без жодних правил…

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram 

Дякуємо: hvylya.net

Оставить комментарий

Ваш email нигде не будет показан. Обязательные для заполнения поля помечены *

*

Faqd100@gmail.com